Золоті Ворота – головні ворота стольного міста

У рік 6545 (1037). Заклав Ярослав місто велике, у того ж граду Золоті ворота; заклав і церкву святої Софії, митрополію, і потім церкву на Золотих воротах – святої Богородиці Благовіщення, потім монастир святого Георгія й святої Ірини. І стала при ньому віра християнська плодитися й розширюватися, і чорноризці стали множитися, і монастирі з’являтися.
Повість минулих літ. Нестор Літописець

Опис воріт

Золоті ворота - 2007 рік. Вид спереду.

Золоті ворота - 2007 рік. Вид з тилу.

Болеслав І Хоробрий і Святополк – легендарний удар по Золотим Воротам Щербецом. Картина Яна Матейко.

Однією з головних умов існування середньовічного міста були оборонні споруди: стіни, вали, рови, вежі, ворота й інші. Традиційними оборонними укріпленнями східних слов'ян здавна були дерев'яно-земельні споруди – вал і рів. Особливе місце серед подібних фортифікаційних будівель займають вали древнього Києва, що включали кам'яні споруди – воротні вежі.
При князі Ярославі Мудрому столицю Київської держави обнесли високими земляними валами, ровами й стінами довжиною в 3,5 км. У стіні побудували троє воріт – Південні, Лядські та Жидівські.

 Князь Ярослав Мудрий 

Київський князь Ярослав Володимирович (Ярослав Мудрий) (ок. 978 – 20 лютого 1054). Син хрестителя Русі князя Володимира I Святославича й полоцької князівни Рогнеди Рогволодовни, у хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій).
C 987 року по 1010 рік Ростовський князь. У 1010 році заснував місто Ярославль.
Після смерті старшого брата Вишеслава (ок. 977 – ок. 1010) в 1010 році (або в 1011р.) Ярослав був посаджений батьком на князювання в Новгород. В 1014 році відмовившись платити податок своєму батькові Володимирові, Ярослав почав готуватися до війни з ним, але в 1015 році Володимир помер.
Ярослав вступив у боротьбу за київський престол зі своїм братом Святополком Окаянним (ок. 979 – 1019). В 1016 році Ярослав розбив військо Святополка й захопив Київ. Але це був ще далеко не кінець у боротьбі зі Святополком. Святополк ще двічі намагався захопити Київ – з печенігами й з польським королем Болеславом Хоробрим. В 1018 році Болеслав І зі своїм зятем Святополком, розбив війська Ярослава, захопив Київ і, замість того, щоб передати його Святополку, сам зробив спробу стати правителем Києва. Але кияни збунтувалися проти поляків, і Болеслав повинен був поспішно залишити Київ, позбавивши Святополка військової допомоги. Зібравшись у Новгороді із силами, Ярослав в 1019 році знову розбиває Святополка й знову стає київським князем, хоча до 1036 року продовжує жити у Новгороді.
В 1023 році брат Ярослава – тмутараканский князь Мстислав Хоробрий (ок.983 – 1036) нападає зі своїми союзниками хозарами й касогами та захоплює Чернігів і все Лівобережжя Дніпра, а в 1024 році Мстислав перемагає війська Ярослава. Мстислав переносить свою столицю в Чернігів і, направивши послів до Ярослава, що втік у Новгород, пропонує розділити з ним землі по Дніпру й припинити війни. В 1026 році Ярослав, зібравши велике військо, повернувся в Київ, і уклав мир з братом Мстиславом. Брати розділяють землі по Дніпру. Лівобережжя зберігалося за Мстиславом, а правобережжя за Ярославом.
В 1019 році Ярослав одружується з дочкою шведського короля Олафа Шетконунга – Ингегерді (у хрещенні – Ірина). Їхні діти (не менш 6 синів і 3 дочок) роз'їхалися по всій Європі, створивши династичні шлюби з багатьма представниками королівських родин Європи (наприклад, дочка Ганна вийшла заміж за короля Франції Генріха І).
При Ярославі Київ досяг найбільших розмірів і могутності. Виникають перші руські монастирі (в 1051 заснована Києво-Печерська Лавра). Ярослав видав Церковний устав і «Руську правду» – звід законів давньоруського феодального права. Побудував Софійський собор (1037р.) і заснував знамениту бібліотеку.

Як згадується в літописі Нестора, Південні ворота побудували одночасно із Софійським собором в 1037-му році, і, хоча вони територіально й не були найзручнішим в'їздом, саме їм випала честь стати головними тріумфальними воротами стольного граду. Їх називали спочатку Великими, а коли прямо над воротами побудували церкву Благовіщення, їх стали називати Золотими, швидше за все через позолочені куполи церкви.

Фортифікаційні споруди Верхнього міста, пролягали по центральним вулицями сучасного Києва: від Золотих воріт вони спускалися на північний схід до урочища Хрещатик (нині площа Незалежності), де розташовувалися Лядські ворота, потім вал піднімався по вулиці Костьольній, огинав Михайлівський монастир і уздовж Великої Житомирської тягнувся до Жидівських воріт (Львівська площа), і вертався уздовж вулиці Ярославів Вал назад до Золотих воріт.

У конструктивному відношенні вал "міста Ярослава" являв собою грандіозну споруду із землі та дерева, характерне для оборонних будівель Київської Русі, але, що відрізнявся від них величезними розмірами. Вал сягав 11 метрів у висоту, у основі мав ширину 30 метрів. Усередині вала споруджувалися дерев'яні конструкції – зруби (городні), що призначалися для створення необхідної крутості вала.
По верху вала проходила бойова галерея з бійницями (заборола). Разом із заборолами повна висота вала досягала 16 м.

З трьох воріт до наших днів достояли тільки руїни Золотих воріт. Лядські та Жидівські ворота були повністю зруйновані в 1240 році.

 Лядські (Печерські) та Жидівські (Львівські) ворота 

Лядські ворота, які в XІ столітті перебували на місці сьогоднішньої площі Незалежності, простояли не дуже довго. В 1240 році війська хана Батия прорвалися в Київ саме через Лядські ворота, які виявилися найвразливішими. Після атаки орди Батия від Лядських воріт майже нічого не залишилося. Їхні залишки були виявлені тільки у 80х роках XX століття.
Назва воріт – Лядскі – різними дослідниками витлумачується по-різному. М.В. Закревский вважав, що ворота одержали свою назву від слова «лях» і називав їх ще Польськими.
С.М. Соловйов також вважав, що Лядські ворота в Києві вказують на польський квартал або вулицю. Наскільки ці припущення відповідають історичній істині, cказати важко. Літопис нічого не говорить про проживання поляків на території «міста Ярослава».
Деякі дослідники, зокрема П. О. Юрченко, назва Лядських воріт виводили зі слів «ляда», «лядина», якими позначають розчищену зарість лісу.
Вказівка літопису на те, що монголо-татари, приступаючи до Лядських воріт, «пройшли нетрі», на думку названого дослідника, підтверджує правильність його думки. Цілком можливо, що будівельники Ярославого вала, улаштовуючи південні ворота й під'їзди до них, дійсно розчистили якусь ділянку, що заросла лісом і чагарниками, але чи послугувало це підставою для назви воріт, невідомо.
В XVІІІ столітті на місці Лядських воріт були зведені Печерські ворота – частина Печерської фортеці (побудована в кілька етапів в XVІІІ – XІХ ст., частково збереглася до наших днів). Ці ворота пізніше також були зруйновані. Зараз на цьому місці є копія саме Печерських воріт. Їх побудували в 90-ті роки під час реконструкції площі. Правда, на оригінальних воротах не було статуї архангела Михайла (заступника Києва). Тому що сучасні Печерські ворота абсолютно не вписуються в загальний стиль площі Незалежності, у влади вже виникали думки про їхній знос, але ці погрози поки не були виконані. Останнім часом більше можна чути про заміну статуї архангела Михайла, що через темний колір дехто порівнює з дияволом, а хтось навіть із бетменом.

Давні Жидівські ворота, в 1240 році також знищило військо хана Батия.
Як при кожних міських воротах, де юрбився прибулий люд, так і біля Жидівських воріт здавна існувало торговище. Напевно, саме ці ворота, розташовані на західній окраїні Києва, залучали можливістю одержати від торгівлі найбільшу вигоду. Тому іудейське населення, традиційно настроєне на торгівлю й лихварство, охоче селилося саме тут. Звідси й назва воріт – Жидівські, названі в 1037 році.
Напрямки стародавніх вулиць, які вели із давнього міста до цих воріт, повторюють сучасні Велика Житомирська, Сретенська, Рейтарська та Ярославів Вал.
В 30-х роках XVІІІ століття, коли Туреччина протидіяла експансії Російської імперії до узбережжя Чорного моря, у Києві, за розпорядженням генерал-фельдмаршала графа Бурггардта-Христофа Миниха, проводилися великі фортифікаційні роботи. Зокрема були значно посилені старі, насипані ще в часи Ярослава Мудрого вали, і в районі нинішньої Львівської площі висота валів досягала 15-17 метрів. Один з них ішов від старих воріт прямо через сучасну площу, другий – посередині сучасної вулиці Воровського. "Дерев'яні Львівські ворота (вже не Жидівські існували до 1795 року. Коли їх розбирали, стародавню ікону "Божої Матері всіх скорботні радості", що висіла на цих воротах, зустрічаючи прибуваючих, перенесли в найближчу дерев'яну церкву Стрітення Господнього, що стояла між Великою Житомирською й Срітенською. В 1835 році Львівські ворота перейменували в Житомирські, адже після другого переділу Польщі Львів відійшов до Австро-Угорщини, а Житомир у Російській імперії став центром Волинської губернії".
Срітенська, або, як її ще йменували, Скорботна, церква в камені була побудована в 1861 році й значно розширена в 1883 році завзяттям київського архітектора Миколаєва на кошти аристократії. Доля її подібна з долями ще ста п'ятдесятьох київських храмів. Вона загинула на початку 1930-х років, тому що "не вписувалася" у новий, тепер уже пролетарський, Київ.
Базар у Житомирської застави (вже не воріт) стали називати Сінним, оскільки щоранку сюди привозили на продаж сіно, дрова, будівельний ліс. Сіна вимагала худоба, що тримали жителі міста; дровами обігрівали приміщення, на дровах готовили їжу; з лісу будували. А офіційна назва Львівський, що було дано цьому базару в 1869 році, не прижилася. Більше того, критий ринок, що діє на Бульварно-Кудрявській з 1959 року замість ліквідованого Сінного базару, хоч і назвали Центральним, він однаково залишився Сінним. Єдине, чого домоглися нові кияни, так це вилучення з побуту традиційно київського слова «базар» і заміни його на «ринок».
Львівська площа носить сучасну назву з 1959 року.
Коли подальшому розвитку району стали заважати старі земляні вали, в 1872 році міський архітектор, 29-літній інженер-капітан Віктор Прохоров розробив план ліквідації вже непотрібної фортифікації. З тих пір Львівська площа віднайшла прямокутний план, подовжений убік Бульварно-Кудрявської і поглиблений між В. Житомирською й Львівською вулицями. Вали ще піднімалися, хоч і не суцільною грядою.

Золоті ворота були головним, парадним в'їздом у Київ. Висота проїзду досягала 12 м, а ширина – 6,4 м. Зверху проїзд завершувався позолоченим куполом надвратної церкви Благовіщення.

Є кілька версій походження назви воріт. Можливо, золоті ворота називаються так через золоті куполи надвратної церкви. Інша версія пов'язана з легендою про заховані, у схованках під воротами, князівських скарбах. А можливо, що Ярослав запозичив назву воріт з Константинополя – столиці Візантії, де існувало аналогічне укріплення.

У той час грандіозна будівля справляла незабутнє враження на всіх. Наприклад, Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбский спробував скопіювати Золоті ворота в себе в столиці – у Володимирі, але ці ворота не одержали такої популярності як київські.

Існує легенда, що знаменитий меч-щербець, яким пізніше робили в лицарі й вінчали на царювання польських королів, надщерблений об Золоті ворота в Києві польським королем Болеславом І Хоробрим (ок. 967 – 17 червня 1025) або його правнуком Болеславом ІІ. Хоча, швидше за все це неправда (Болеслав Хоробрий був у Києві всього раз, в 1017 році, коли Золотих воріт ще не існувало, а перша реальна згадка про меч відноситься до XІІІ ст.).

Знищення Золотих воріт

Золоті ворота - 1651 рік. Малюнок А.Вестерфельда.

В'їзд Я.Радзивіла й литовських військ у Київ. Малюнок А.Вестерфельда.

Руїни Золотих воріт - 19 сторіччя. Мал. Задорожного.

Витримавши численні ворожі штурми, Золоті ворота все-таки до середини XІІІ століття були частково зруйновані (здебільшого в 1240 році військами хана Батия).

В 1240 році монгольські полчища переправилися через Дніпро й обложили Київ. Джерела розходяться у відомостях щодо тривалості облоги міста величезною монголо-татарською ордою. Галицкий літописець чомусь обходить це питання стороною. Суздальський літопис називає лише день падіння Києва – 6 грудня 1240 року. По відомостям північноросійських джерел татари облягали місто десять тижнів і 4 дні. Потужні укріплення Києва, що не мали рівних у всьому давньоруському оборонному зодчестві, не могли бути в короткий час переборені монголо-татарськими військами.

По записах мандрівників XVI – XVII ст., по малюнках Вестерфельда 1651 року ми знаємо, що в той період Золоті ворота все також перебували в напівзруйнованому стані. Однак аж до середини XVІІІ століття вони служили в'їздом у Київ.

В 1648 році біля Золотих воріт юрби киян зустрічали героя національно-визвольної боротьби українського народу Богдана Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами, а в 1654 році, ознаменованому возз'єднанням України з Росією, через Золоті ворота урочисто в'їхало в Київ російське посольство.

Відновлення Золотих воріт

Руїни Золотих Воріт. XIX ст.

Руїни Золотих Воріт. 1912 рік.

Будівництво павільйону над Золотими Воротами.70-ті роки ХХ століття.

Ворота кілька разів реконструювали. Перший раз – ще в XІІ столітті, другий раз – в 1682 році, при гетьмані Івані Самойловичі.

Але більша частина грошей, виділених на ремонт, була розкрадена, тому незабаром ворота знову довелося ремонтувати. Із цього знову нічого не вийшло, і в XVІІІ столітті ворота, щоб зберегти, просто закопали, а потім про них взагалі забули. Тому знахідка воріт під час археологічних розкопок у 1832 році археологом Лохвицьким стала справжньою сенсацією.

Після цього ворота знову стали ремонтувати. Верх стін залили вапном і обклали дерном. Щоб стіни не завалилися, їх скріпили металевими стяжками, які теж замазали яскраво-білим вапном. У результаті ворота постали у вигляді двох паралельних стін довжиною 25 і 13 метрів і висотою близько 8 метрів. За проектом архітектора Беретті, до стін зовні прибудували масивні контрфорси із цегли. У такому вигляді ворота пережили Громадянську та Другу світову війни. Тільки дивом у першій половині ХХ століття вони не були підірвані або розібрані на цеглу.

В 70х роках XX століття ворота знову вирішили реконструювати (незважаючи на те, що точних даних про те, як виглядали спочатку Золоті ворота, немає), але проект загальмувався на 10 років через небажання комуністичної влади відновлювати надвратну церкву. У 1972 – 1973 р. руїни Золотих воріт піддалися ретельному архітектурному й археологічному вивченню, під час якого був визначений древній рівень проїзду, розраховані первісні висоти арок, уточнені розміри й конструкція валів і воротної вежі, місце й план надбрамного храму.

Але до обраної дати 1500-річчя Києва, ворота все-таки реконструювали. Павільйон, що накриває ворота й церква були побудовані поверх усього що було.
Давня кладка Золотих воріт особливе враження справляє з боку колишнього проїзду. Висота збережених стін досягає 9,5 метра. Ширина проїзду – 6,4 метри. Усередину проїзду виступають потужні пілястри, на які в стародавності опиралися арки зводу висотою 8,43, 11,12 і 13,36 метра.

На лицьовій поверхні стін добре читаються декоративні особливості «змішаної» кладки. Усередині павільйону добре помітні зворотні сторони стін проїзду, що примикали в стародавності до вала й позбавлені декоративної обробки кладки. На них помітні відбитки колод внутрішньовальних конструкцій, які складалися з великого й малого зрубів, що включають 9 клітей, складених з товстих колод і наповнених землею.
З боку поля перед воротами проходив рів шириною 15 метрів і глибиною 8 метрів. Сліди цього рову читаються зараз у перепаді рівня Золотоворотського проїзду.

Павільйон-реконструкція відтворює Золоті ворота в наступному вигляді. Основна частина представляє собою вежу із зубцями висотою 14 метрів. Із зовнішнього фасаду вежа має додатковий виступ – "малу вежу".
Проїзд воріт перекривається з однієї сторони підйомними дерев'яними ґратами, окутаними металом, з іншої – стулками воріт, виконаними за зразком древніх, що збереглися в пам'ятках Новгорода й Суздаля.

Надбрамна церква відтворена у вигляді чотиристовпного одноглавого храму, апсиди якого влаштовані в товщі стіни й не виступають на фасаді. В архітектурному декорі фасадів використані орнаменти із цегли, характерні для давньоруських будівель того періоду.
Підлоги храму прикрашені мозаїкою, малюнок якого виконаний за мотивами древніх підлог Софії Київської. Під час археологічних досліджень Золотих воріт були виявлені кубики мозаїчної смальти, шматки фрескової штукатурки, фрагменти керамічних посудин, шматки розчину із продряпаними на ньому малюнками й написами. Ці знахідки свідчать про те, що давня надбрамна церква Благовіщення була прикрашена мозаїкою й фресковим розписом.

Для полегшення зводів використовувалися глечики-голосники, що поліпшували акустику. На стінах, як і в Софійському соборі, були надписи-графіті.
Робота проводилася поспіхом, і сама конструкція мала ряд недоліків. Неякісний бетон і дерев'яні укріплення стали швидко руйнуватися, і будівля втратила первісний вигляд.

В 2007 році була закінчена чергова реконструкція, у ході якої була проведена консервація й реставрація частин воріт, що збереглися ще з часів Ярослава Мудрого, відновлення зовнішнього вигляду й заміна дерев'яного облицювання. Також влаштована система сигналізації й опалення.

Кіт біля воріт

Кіт біля Золотих Воріт. Зима.

Кіт біля Золотих Воріт. Літо.

У сквері біля Золотих Воріт перебуває статуя кота, що притягає увагу перехожих. Напису на пам'ятнику ніякого немає, і мало хто знає, що це за статуя. Через це виникає купа домислів про походження пам'ятника.

Насправді це не пам'ятник, а садово-паркова скульптура. У скульптури був реальний прототип – кіт Пантагрюель, що жив в однойменному ресторані, розташованому неподалік.

Колись директору ресторану подарували кошеня-перса, що виріс у цьому закладі громадського харчування й став його живим талісманом. Кіт почував себе в закладі повноправним хазяїном, ніколи не дозволяв собі йти відпочивати, поки особисто не переконувався, що всім гостям зручно, вони правильно обслуговуються й не терплять ні в чому потреби.

Скульптуру поставили друзі ресторану після пожежі, що трапився в ресторані кілька років тому. Під час цієї пожежі кіт Пантагрюель загинув, задихнувшись від диму.

У первісному вигляді бронзовий кіт дивився на пташку, але металевого горобця поцупили вже в перші дні існування скульптури.